Чим колишні двірники відрізняються від сучасних вчителів

Перед урочистостями подруги бігаю риночком від рундука  до рундука й запитую листівку «З весіллям» — українською. «Ні», — почувши останню вимогу, хитають головою у перших двох. У третьому доводиться пояснювати, що таке листівка: «открытка то бишь».

Свого часу поїздка до Америки була для мене дещо затьмарена постійними дискусіями про … насильницьку українізацію. Молода редакторка донецької газети щодня як мінімум двічі вдавалася до стенань на тему, як жахливо людей ґвалтують «отією українською». При цьому вона працювала в російськомовній газеті.  Постійно в нашій переважно україномовній групі спілкувалася російською, не отримуючи жодних зауважень і т.п… На кінець подорожі я не витримала: чого ж її газету, якщо така суцільна українізація, досі не закрили? Чому я можу легко переходити на російську в спілкуванні з нею, а вона так жодного разу – хоча б із ввічливості – на українську не перейшла? Може, ми просто освіченіші – уміємо говорити принаймні двома мовами?

У дні сьогоднішньому ця давня асоціація відмирає: з’явилися свіжіші прецеденти. Наш новий президент (за словами тієї ж «донецької журналістки з Америки» — «отличный мужик»), вже кілька разів пообіцяв зробити російську в Україні державною і припинити ту ж саму насильницьку українізацію.

Геть із ним! Політикам приписано (сучасними українським особливо) дурити людям голови, збочуючи на манівці. Але чому ж ми «ведемося», коли на наших очах підміняють суть понять і відволікають від насущних проблем димовими завісами словоблуддя?

Про яку насильницьку українізацію йдеться, коли можна просто порахувати, скільки у нас україномовних, скільки – російськомовних ЗМІ. Коли на загальноукраїнських каналах, здійснюючи пресловуте дублювання українською, ми бачимо такі перли: говорять російською «из-под топота копыт» – переклад українською – «з тупоту ратиць»; відповідно «смотрел в глазок» – «дивився в очко» (вибачте…)… Коли державні мужі, маючи закон про мову, перебуваючи «на службі государевій», за десяток років не можуть (не хочуть?) вивчити української. При цьому, зважте, російську – чи знають? Записала до блокнота як мовний перл вислів нашого сумського чиновника не останнього рангу. Попросивши на брифінгу дозволу говорити все ж російською, він видав за хвилину фразу: «Счас я вам скажу мысль, а вы ее  впоймаете». Чи й не мова Пушкіна-Тургенєва!

Мимоволі закрадається думка: якщо ці люди навіть мови не можуть вивчити, то що ж вони можуть в принципі? І чи не тому ми так неякісно живемо, що нами керують елементарно неграмотні люди?

…У мене теж є проблеми з мовою. Було страшенно прикро, коли в Лондоні чи у Вашингтоні не могла говорити англійською – в університеті вчила іспанську. Втім, за довгі роки відсутності практики, її теж успішно забула. Шкода. За таких ситуацій відчуваєш себе людиною з дуже недостатнім рівнем культури.

І, може, про неї, культуру, варто говорити передусім, не пересмикуючи? А вже для справді культурної людини питання мови не стоятиме гостро. Особливо коли йдеться про традиційну мову території, на якій живеш. Бо культурна людина розумітиме, що цієї мови – мови народу, до якого ти себе зараховуєш – просто соромно не знати. А якщо ти не поважаєш цей народ, то, будь ласка, можеш по-севастопольськи спалити український паспорт, але після цього ж – і виїхати з цієї країни. Бо чому саме частка низькокультурних або ідеологічно ворожих власній країні людей (хай, на жаль, і досить значна) нав’язує в державі «понятія», за яких їм жити, бач, зручніше?

Боже борони, аби я була проти того, щоб росіяни спілкувалися російською! До речі, сама автоматично переходжу на російську, спілкуючись із такими своїми знайомими. Але, знаєте, пишу ці рядки і зауважую сама собі, що за останні роки більшість цих моїх знайомих спокійно «оволоділа » і вже так само зі мною спілкується українською.

То чи є предмет для дискусій на тему, зважаючи, що в країні не прийнятий бюджет, енергетична криза, екологічна загроза і т.д. – до безкінечності. А українську мову вивчити зовсім нескладно, – не те питання!

Ні, виявляється, предмет є! І Конституційний суд приймає рішення, згідно з яким учителям дозволяють у неробочий час говорити російською. Тобто на уроці – українською, на перерві – російською? І це рівень виховання, освіти й культури? Яка перемога шовіністичної демократії! Святкуймо!

Я б на місці вчителів образилася. Бо, на мою думку, подібне рішення принизило їх, поставивши під сумнів культурність і просто фаховість. Ну не може справжній Учитель, Педагог заморочуватися такими питаннями, завдання у нього інші. І мову учителю вивчити не складно, бо інакше – чи учитель він? І чому б не говорити про те, що у енній школі всі на перервах українською говорять лише через день, а в інші дні – англійською, німецькою, французькою, російською – по черзі? Слабо?

Але ми говоримо про деталі, не помічаючи за цими деревами лісу: того, що нас просто перемикають на ці деталі. Бо не зацікавлені наші верховні ідеологи в тому, аби загал був освіченим і культурним. Бо неосвіченими і некультурними керувати легше. То й опускають нас поступово до рівня нашого політикуму. А ми – опускаємося… То чи про мову мова, панове?

Пригадую поїздки до чарівних Чернівців і одну з розповідей із історії цього міста, що особливо запам’яталася. У багатонаціональному тепер і ще більш інтернаціональному до окупації Радянською Армією місті була така риса. Двірники у ньому володіли чотирма-п’ятьма мовами. Бо мешканці були різних національностей і з ними всіма слід було уміти спілкуватися. То й спілкувалися – німецькою, румунською, єврейською, українською… І ніякого рішення Конституційного суду їм потрібно не було.