Добавить в избранное«Воно ж було…» Частина друга
Від редакції. Продовжуємо публікацію фрагментів книги сумчанина Олександра Приходченка, уродженця села Юнаківка, «Воно ж було…». Перші ж відгуки на них засвідчили, що розповідь про життя селянства Сумщини ХІХ-ХХ століть, залишена у спогадах автора, його батьків, родичів та документах сімейного архіву - цікава набагато більшому колу читачів, ніж розраховував Олександр Приходченко.Відкриває книгу епіграф з Ліни Костенко: «Але навіщо я все це записую? Бо воно було. Воно ж для чогось було…» Для чого «воно було», все те, про що пише автор? Разом з ним поміркуємо над цим і ми…
Продовження. Початок див. на xpress.sumy.ua/article/sumy-svit/3617
Дядько Андрій
Дядько Андрій – (1913-1980), похований в с. Юнаківка на нижньому кладовищі, поруч з батьками.
Дядько Андрій з моєю мамою та бабусею
Працював у колгоспі столяром, а останні роки перед пенсією – в школі, столяром та викладачем «по дереву». Ремеслом удався в батька Афанасія, був таким гарним майстром, що навіть робив баяни. І сам трохи вмів грати на баяні. Пам'ятаю, як він любив неквапно розтягувати міхи туди-сюди, замислено слухаючи звучання «голосів» та «басів». А потім починав награвати підібрані на слух декілька тактів «Полонезу» Огінського, аж до того місця, де вже йшли «шістнадцяті». Але їх він «втнути» не міг – не вистачало техніки.
Йому випала трагічна доля. В 2007 році мені вдалося ознайомитися з його особовою справою, що зберігається в Сумському архіві Служби безпеки України (колишньому КДБ – Комітеті державної безпеки СРСР). До війни «по ложному обвинению» був засуджений за начебто вбивство. («Нікого він не вбивав, — розповідала мені потім мама. – А чому ж тоді посадили? – допитувався я. – А тому, що був нерозторопний, мовчкуватий, не міг за себе слова сказати, ось і посадили невинного!») Але повного терміну покарання не відбув, потрапивши під амністію 1939 року за ударну працю та бездоганну поведінку.
Потім працював, здається, в тому ж Маріуполі, де загинув старший брат Григорій. Коли почалася війна, декілька разів ходив за 20 км до воєнкомату в село Миропілля (на той час – районного центру), аби добровольцем піти на фронт. Але там щоразу «було не до нього» — якщо вже відбув покарання, то мусив чекати прийому в останню чергу. І щоразу Андрій повертався додому ні з чим. А потім воєнкомат швидко евакуювався разом з відступаючими радянськими військами, і Андрій залишився на окупованій території.
В березні 1943 року німці, відступаючи з Юнаківки, забрали його з собою. Крім нього з села забрали декілька десятків молодих чоловіків. У «Справі» є протокол його допиту. Слідчий питає: «А чому ви, наприклад, не втекли до лісу, коли бачили, що німці вже готуються до відступу?» Він відповідає: «Німці сказали, що якщо хтось втече – розстріляють батька й матір». З німцями в обозі (в боях проти своїх участі не брав, про що свідчать архівні документи) Андрій відступав до Житомирщини.
(Яка нелюдська моральна колізія! – розмірковував я пізніше. – За мирних часів не можна й уявити собі такого «вибору» — або воля, або розстріл батьків! А як би ти́ особисто вчинив на його місці? — запитував я себе. – Ну, втік би до лісу, а батьків би розстріляли, та ще й хату спалили б… Потім пішов би з радянською армією, воював би… А якби вцілів – з яким би довічним горем у серці жив? І чи витримало б серце такого тягаря?)
З Житомирщини 9 листопада 1943 року від німців втік. Повертався додому тилами (важко навіть уявити, як за тиждень, ховаючись і від німців, і від своїх, йому вдалося подолати близько 400 км). 15 листопада 1943 між хутором Наталівка, де проживала сестра Марія, та Юнаківкою, не дійшовши декількох кілометрів до батьківського дому, був схоплений підрозділом СМЕРШу. Потрапив до ГУЛАГу на 10 років (стаття 58-1, п. «А» — «измена Родине»). Повернувся звідти 1953 року.Про роки ув’язнення дядько ніколи, ні разу, нічого не розповідав. Лише з якоїсь маминої обмовки мені пригадується, що відбував покарання десь у районі Воркути. (Можливо, звідти приходили від нього листи).
Мама згадувала, що коли Андрій повернувся додому і привіз із собою декілька кусків туалетного (як тоді казали в селі – «печатного») мила, тато здивовано його запитав: «З яких це ти – печатним?» Тобто, де це ти взяв стільки грошей, що користуєшся не простим, а туалетним милом?
Дітей Андрієві Бог не дав. Оженився він у 1954 році на Мотроні Михайлівні Коханій з того самого хутора Наталівка, де жила сестра Марія та біля якого він потрапив до рук СМЕРШу. Але у тьоті Моті, як ми її звали, трапилася позаматкова вагітність, і більше природа не дала їм шансів на продовження свого роду.
Сестра Люда розповідала, що коли дядя Андрій повернувся із заслання, то намагався погратися з нею, 9-літньою дівчинкою. Але у нього зовсім не було досвіду спілкування з дітьми, і єдине, на що він спромігся, так це полоскотати дитину. І було щось щемливо-болісне в тих його незграбних пестощах. Від лоскоту, розповідала сестра, вона пручалася, виривалася від нього, але вже тоді своїм маленьким серцем розуміла, що дядя по-іншому просто не вміє висловити своїх теплих почуттів, і від того розуміння їй було його дуже шкода.
Добре пам’ятаю один випадок. До нашої школи на роботу його взяв мій батько, тодішній директор. А коли батько 1975 року вийшов на пенсію, його на цій посаді змінив Галенко Василь Павлович. І невдовзі новий директор за якусь дрібницю (мені невідомо, за що саме) розлютився на Андрія Фанасовича, кричав на нього, обзивав тюремщиком і грозився «знову посадити». І хоча часи «далеко не вегетаріанські» уже відійшли в історію, тваринний страх у людей, що пережили ту добу, залишався назавжди. І мій багатостраждальний дядько Андрій, колишній в’язень ГУЛАГу, через 25 років волі дуже злякався погроз нового директора, сказав жінці, що накладе на себе руки, але вдруге туди не піде.
Тьотя Мотя вся в сльозах прибігла до нашої хати на інший край села і розповіла цю історію. Батько «закипів» гнівом проти свого наступника, зустрівся з ним і «поговорив». На яких тонах і про що була та розмова – залишається лише здогадуватися, але після того дядька заспокоїли, а Іван Іванович потрапив до Галенка у довічні вороги.
Я не пам'ятаю дядю Андрія усміхненим. Навіть святкові застілля з випивкою і доброю закускою ніколи не робили його веселим. Однак, і злим він не був. Зараз я розумію, що то довічно залишилася у його свідомості невимовно-страшна вічна мерзлота ГУЛАГу, пережита й пропущена через тіло й душу.
Моя мама
Знаючи сьогодні чималенько фактів з маминої біографії (очевидно, що далеко не всі), я розумію, що в її долю, як і мільйонів її ровесників, внесла свої страшні корективи війна. На початку війни їй уже йшов 23-й рік. Упродовж всього життя я так і не насмілився її запитати, чому вона не вийшла заміж до війни. Адже більшість дівчат виходять заміж саме в цьому віці. А вона ж і вродливою була, і освіту мала (закінчила 1939 року Сумський медичний технікум), і у місті пожила (певний час працювала на рафінадному заводі КРЗ у Сумах). Але не склалося.
Фото 23 лютого 1941 року. Моя мама друга праворуч. До початку війни рівно 4 місяці. Всі ще веселі й щасливі…
У перші дні війни її чомусь не мобілізували, з відступаючими радянськими військами чомусь теж не пішла (здається, зіграла свою роль та обставина, що батьки були вже престарілими – тато мав 67 років, мама — 57). Тому німецьку окупацію (з осені 1941 по 7 березня 1943 року, коли була визволена Юнаківка) вона пережила в батьківському домі.
«Ідіть, нехай ваше ім'я не вертається!», — такі слова, за спогадами мами, промовила бабуся, виглядаючи зі свого порога через ворота на вулицю, якою йшла колона відступаючих німців.
А наступаючі радянські війська мобілізували маму як медсестру (хоча завжди підкреслювала, що за освітою вона не медсестра, а фельдшер).
Як жилося на фронті молодим вродливим дівчатам, ми сьогодні вже багато знаємо з правдивих воєнних мемуарів. Не стала виключенням і мама. На фронті поєдналися і жахи «передової» – смерть, кров, страждання, і особливості жіночої долі, коли жінки ставали об’єктами недвозначних зазіхань впливових командирів.
Таким чоловіком для фельдшера санітарної роти 520 стрілкового полку 167-ї Сумсько-Київської дивізії Дусі Санжарової став лікар-хірург цієї ж роти Михайло Борисович Ліс, за походженням одеський єврей. Їхній майбутній фронтовий шлюб був приречений на невдачу. Незадовго до своєї смерті мама мені зізналася у найпотаємнішому, обмовившись півсловом: «заміж я за нього пішла по насілію…» Мені, синові, важко про це писати, але, знаючи ті часи зі спогадів фронтовиків, книг, кінофільмів та мемуарів, можна лише уявити, як розгорталися події.
З перших днів він «поклав на неї око», і життя в одному бліндажі, окопі, землянці з безпосереднім командиром, офіцером, не залишали дівчині ніяких шансів. А коли вона («по насілію») завагітніла, його (можливо, члена партії) скоріш за все, викликали у політвідділ і сказали: «Або одружуйся, або підеш під трибунал». Ось так десь у жовтні-листопаді 1943 року вони побрались у фронтових умовах.
З боями мама дійшла до Святошинського району Київщини. Часто розповідала про оточення під Корсунь-Шевченківським взимку 1943-44 років – як жила всю зиму у мокрих валянцях (бо не можна було розвести багаття – вогонь був гарною мішенню для нічних німецьких бомбардувальників) та на все подальше життя застудила ноги; як у перших проталинах та льодяних струмках вони, медсестри, прали бинти та в якості вати використовували прілий мох; як тікали від німців, вибігаючи з оточення по глибокому снігу (мама роззулася, підхопила мокрі, важкі валянці під руку та босоніж по снігу вибігла з-під німецьких куль, що прошили поли шинелі, але її не зачепили)… і ще багато-багато фронтових жахів чув я від мами.
(У вересні 2011 року мені пощастило відвідати ті місця, про які так часто згадувала мама. В Корсуні я потрапив до музею Корсунь-Шевченківської битви, приєднався до екскурсійної групи дітей, послухав екскурсовода… і був дуже здивований, що йшлося лише про оточення та розгром німців під Корсунем. На стіні – оперативна карта з зображенням ліній наступу радянських військ. А про оточення, в якому всю зиму гинули наші війська – ні слова. На моє прохання жінка-екскурсовод показала на карті приблизний район, де знаходилося те кільце оточення. І подумалося: скільки ж іще повинно сплинути літ, щоб історія тієї війни постала перед нащадками правдивою, «без купюр»?)
Ранньої весни 1944 року мама була демобілізована та повернулася до батьків, у Юнаківку. 14 липня 1944 року, після Петра і Павла, вона народила доньку Люду. Декілька повоєнних років показали, що з Михайлом вони люди дуже різні й несумісні – дівчина з української селянської родини і молодий чоловік з типової єврейської сім’ї. І хоча у них ще були спроби жити разом (мама з Людою навіть жили якийсь час у Одесі), але з того нічого доброго не вийшло. І вже 1947 року вона з дитиною повернулася додому і влаштувалася фельдшером спочатку у с. Сінне, а потім – у Грунівку Миропільського (зараз Краснопільського) району. Спочатку жила одна, а потім і дитину до себе забрала.
Про той період мама багато розповідала страшних та сумних історій – історій напівголодного виживання. З дитячих спогадів Люди знаю, що у мами була ще спроба вийти заміж, але теж невдала. І коли на початку 50-х років вони переїхали до Юнаківки і мама почала працювати у місцевій лікарні, то, як сама казала, вирішила вже заміж не виходити і присвятити життя доньці. Тому, коли на її шляху зустрівся мій батько, у неї були дуже серйозні внутрішні перестороги та, говорячи сьогоднішньою мовою, «комплекси», тож батькові довелося докласти чимало зусиль, щоб переконати її у щирості своїх почуттів та серйозності намірів.
Мої батьки, Іван Іванович та Євдокія Панасівна, одружились 6 лютого 1953 року. 2 листопада 1954 року народився я.
Мама до пенсії працювала фельдшером у Юнаківській дільничній лікарні. Як фахівця і як людину її поважали і в лікарні, і в селі, бо була вона абсолютно неконфліктною. Працювала у амбулаторії, на щоденному прийомі хворих, поряд з головним лікарем. Щорічно, коли той ішов у відпустку, Євдокія Фанасовна (так її називали) виконувала його обов’язки. Річні лікарняні звіти теж завжди були на ній – вона їх складала, вона ж і возила до районної лікарні «здавати».Пам’ятаю, як часто їй доводилося ночами ходити до хворих за викликами («на визова́», як вона казала). І навіть після виходу на пенсію до неї ще довго йшли люди по медичну допомогу… Відповідальне ставлення до своїх службових обов’язків у людей того часу було виховане, мабуть, ще й «драконівськими» законами епохи сталінізму, коли за п’ятихвилинне запізнення на роботу людину віддавали під суд. Мама жодного разу нікому не відмовила, і часто в дощ та непогоду, надівши гумові чоботи, йшла серед ночі «на визов», хоча були й «фальшиві» виклики, наприклад, до якогось п’янючого невігласа. А траплялося, що ходила й по декілька разів за ніч. Однак, це ніяк не впливало на графік наступного дня – вона йшла до лікарні на 9-у годину й працювала повний день.
Коли в останні роки вона сама вже частенько хворіла і ми її возили по лікарнях, вона тільки головою хитала: «Боже-Боже, на що перетворилася медицина! Без грошей не потикайся ні до якого кабінету! А ми ж колись робили – ніхто про це й не думав…» І розповіла якось про єдиний у своєму житті випадок, коли вона «на визові» зробила літній жінці внутрішньовенну ін’єкцію і просиділа над хворою з годину, а дід, аби віддячити «хвершалу», просто силком уклав їй у руку три карбованці…
Мама дуже любила свій дім, господарство, була прекрасною господинею, у якої всі речі, білизна, весь одяг були в ідеальному стані й порядку. Сама була, як вона казала, «акуратисткою», і поважала цю рису в інших жінках. Всі предмети у нашому домі мали своє постійне місце, і, відвідуючи рідну оселю протягом десятиліть, я знав, де знаходяться голки й ножиці, а в якій шухлядці лежать чисті шкарпетки. Годувати сім’ю свіжими сніданками вона вважала своєю священною місією і навіть пишалася тим, що ні разу в житті її мужчини не пішли вранці з дому голодними…
Оглядаючись сьогодні на мамине життя, я розумію, що вона — щира, незлопам’ятна, щедра, яка скоріше віддасть своє останнє, аніж візьме чуже - належала до тієї категорії жінок, які і є «сіллю нашої землі». Спасибі Вам, мамо! Я щасливий син, бо мені не соромно буде розповісти про Вас і Вашим праправнукам. І за Вашого життя, і сьогодні, коли Ви продовжуєте жити в моїй пам’яті, я вважав і вважаю, що саме такою і повинна бути справжня жінка…
Мама в день свого 90-ліття. 2009 рік.
Закінчуючи спогади про Санжарів, не можна промовчати про ключову трагедію всієї сім'ї, як і всього нашого народу – голодомор 1932-1933 років. Власне, слова «голодомор» у мовному вжитку тих часів не було, а було більш коротке та не менш страшне – «голод», або ще «голодовка». І цей голод, як пізніше війна, став для людей життєвою віхою, точкою відліку часу. Так і говорили: «Це було ще до голодовки» або «після голоду».
Слова «голодомор» та «геноцид» почали вживатися вже в наш час, коли зусиллями нашого націонал-патріотичного президента Віктора Андрійовича Ющенка ця тема набула політичного розголосу і широко (навіть занадто широко – так, що вже й зашкодило цій святій справі!) обговорювалася не тільки в українському середовищі, а й у всьому світі.
Сьогоднішня статистика називає жахливі цифри жертв голоду – близько 7 мільйонів українців. Не будемо вдаватися до історичного екскурсу щодо причин цієї трагедії – кому з моїх майбутніх читачів воно заболить – самі дізнаються й самі розберуться…
На щастя, смерть нікого не забрала з санжаревої сім’ї, хоча й була зовсім близько. Чому так сталося? Що їх врятувало? Гадаю, що тут щасливо співпало декілька об’єктивних та суб’єктивних причин.
Одна з них та, що брату мами Григорію якось вдалося викликати до Маріуполя тата, і там, працюючи разом з сином на металургійному гіганті «Азовсталь», тато збирав у їдальні після обідів огризки хліба, сушив їх на сухарі й відсилав додому посилками. Мама розповідала, що вони отримували ті безцінні сухарі, на яких «було знати» чиїсь зуби. (Інформація для роздуму майбутнім читачам: виходить, що у великих містах, на підприємствах голод не так лютував? Виходить, що у тодішнього керівництва країни була мета знищити саме українське селянство?)
Але найголовніше, що врятувало нашу сім’ю від вимирання (і про це з різних причин не часто згадують сором’язливі історики) – це близькість російського кордону. В населених пунктах, віддалених від кордону, шансів на виживання не було. У Юнаківки він був. І хоча сьогодні вже зібрані й оприлюднені звинувачувальні матеріали про «заградительные отряды» по російсько-українському кордону (в тому числі і в районі сусіднього села Басівки), однак окремим «щасливчикам» вдавалося якось їх обійти й потрапити на територію сусідньої Росії, а там…А що було там, мені неодноразово розповідала мама, яка саме й була однією з тих не багатьох, кому вдалося тоді перейти кордон. Не буду переповідати її спогади, а перенесу сюди один мій недавній коментар в Інтернеті, де точилися гострі дискусії про «голодомор-геноцид». Ось він:
"Случайный" голод от неурожая, спланированный большевиками голодомор или геноцид украинского народа? Мы хотим разобраться в смысловых оттенках этих понятий? Вот история (записанная в 2008 году), рассказанная мне моей мамой, которая еще жива и может подтвердить каждое мое слово.Они жили на границе Сумской и Курской областей — в селе Юнаковка, от которой до России – не больше 10 км. В разгар лета 1933 года, на большой праздник — Троицу — она (13-летняя девочка) с мамой пошла в Россию добыть хоть чего-нибудь съестного. (Обе тащились туда уже на пухлых ногах. Для тех, кто не знает, скажу: это называется безбелковое голодание, и если отекли ноги – это верный признак того, что без пищи жить такому человеку остается два-три дня).
Пришли в первое российское село Свердликово (сразу за границей) — а там под каждой избой компании, мужики и бабы, подвыпившие и розовощекие, на балалайках тренькают, Троицу празднуют. Ничего так не запомнила из «голода», рассказывала мама, как этот контраст: на улицах украинских сел Юнаковки и соседней Локни – вздутые трупы, которые некому было убрать, а в соседнем российском Свердликово – на балалайках тренькают. Так был ли геноцид? Или это чьи-то злокозненные выдумки в угоду сегодняшнему политическому моменту?»
Мама часто згадувала той епізод, і це зрозуміло — адже на кону стояло життя. І я, пам’ятаючи подробиці маминих спогадів про похід до Свердликівщини (так в Юнаківці на український лад називали Свердликово), не маю права їх замо́вчати.
Отже, дівчина з мамою прийшли до якихось своїх родичів, а святкове застілля там уже відбулося. Однак їм дали поїсти й поміняли на якесь збіжжя той крам, що носили з собою на обмін. А вже виходячи з хати, вони побачили в сінях великий чавун з вареною картоплею. Мама спитала, чи можна взяти з собою декілька картоплин. «Да это свиньям сварено», — відповіла хазяйка, однак дозволила взяти тієї картоплі, скільки вони захочуть. І якби не це, згадувала мама, сили на зворотний шлях не вистачило б. А поївши в дорозі тієї картоплі, вони майже дісталися додому. Однак на межі двох сіл – Локні та Юнаківки, за декілька сот метрів від рідної хати - старенька геть знесилилась (хоча яка вона була старенька – 49 років!) Вона лягла край дороги і попрохала Дуню дійти додому і сказати татові, щоб прийшов її забрав. Так і зробили. Дівчина дійшла до тата, і той подибав за село і під руки привів додому кволу жінку...
Далі буде
