«Я мав трьох друзів…» Сумська інтелігенція 70-80-х та її внесок у визвольний рух у спогадах. Частина 2

Визвольний рух на Сумщині періоду 70-80 років минулого століття – велика біла пляма в її історії. Ми майже нічого не знаємо про середовище інтелігенції, яка   за два десятиліття до проголошеня Незалежності  боролася за українську справу. Заповнити цю лакуну за допомоою журналіста Віктора Гіржова узявся директор сайту «Кобза» Василь Коломацький, який зараз живе і працює в Канаді, і якого, за його визнанням, зробило патріотом України саме середовище сумської інтелігенції тих років. Отож, хто були ці люди, які ідеали сповідували, якою  бачилася їм українська справа і   які завдання перед собою ставили, – в інтерв’ю  з відомим громадським активістом Віктором Казбаном.

Закінчення. Початок див. на http://xpress.sumy.ua/articles/211435/

Тріо Анатоліїв

–  Почнемо із Анатолія Сая – найстаршого за віком, і мабуть. найбільш номенклатурного, якщо судити з його посади. Розкажіть ким був Анатолій Сай, як Ви познайомилися і чим він виділявся серед інших?

Анатолій Володимирович Сай – це мій добрий приятель, вічна йому Пам’ять. Один із ведучих архітекторів області та і в цілому в Україні. Фактично, його роботи в Сумах дехто порівнював навіть із роботами Німеєра (Оскар Німеєр – всесвітньо відомий бразильський архітектор, автор будинку ООН у Нью-Йорку. – Авт.), наскільки оригінальними були його роботи, конструювання і т.ін. Він був одним із лідерів саме вільної думки. Коли ще навчався у Києві в інституті – його там поганяли за якийсь епізод. Він говорив, що і в підвалі посидів, в КДБ, напевно. Одним словом, Анатолій був теж дуже, дуже колоритною постаттю.

– Розкажіть про Анатолія Івченка. Як Ви познайомилися, розкажіть про його художню творчість.

Анатолій Оврамович Івченко – був явним лідером саме в скульптурі. Він працював у реалістичній манері. Реалістична манера була пов’язана, перш за все, із замовленнями. Але навіть коли він виконував замовлення (а комуністи замовляли і портретні групи тощо), він робив спроби внести в ці образи щось українське. Наприклад, якийсь образ із козацькими вусами, або ще щось. Тобто, такі моменти, коли він переходив межу дозволенного. Вмів переходити.

Скульптор Анатолій Івченко

Спільно з Анатолієм Саєм вони вже на початку 90-х років зробили одну роботу – відновили бронзову скульптуру відомого цукрозаводчика Івана Харитоненка. Харитоненко свого часу  був одним із лідерів цукроваріння в Україні. Був великим меценатом. Більшовики в 1917 році зруйнували його пам’ятник і вони вдвох – Івченко і Сай відновили цей монумент, користуючись архівними фото (оригінал буз знищений більшовиками). Цю унікальну робота зараз можна побачити на вулиці Петропавлівській.

Запам’ятався цікавий епізод (сміється. – Авт.) – можливо, з елементами гумору, а може сатири, але таке було. Колись ми зібралися в майстерні у художників, у тих таки «катакомбах». Анатолій Оврамович  був – всього п’ятеро чи семеро осіб. В кінці тижня, звичайно, з чаркою. І Анатолій Оврамович показує роботу, яку мали затвердити в Києві на художній раді. Робота цікава, виконана в глині, розмірів, приблизно, півтора на два метри. То був барельєф Леніна. Ну, що ж – він хвалиться. Після першої чарки всі кажуть: робота сильна, потужна! Прикрив, бо тоді бризкали водою, щоб глина не потріскалася. Після другої: та ти знаєш (Сай каже), отут треба поправити… Раз – поправив. Після четвертої чи п’ятої – взялися всі поправляти (сміється. – Авт.). Це ж глина. Може там і я щось поправив… Ну, добре, розійшлися. Наступного дня Анатолій Оврамович зібрався. везти роботу до Києва… Як глянув! «Що ж ви мені наробили! – каже. У мене ж п’ятсот рублів пропало! Ви ж зробили із Леніна Пушкіна! Що мені робити?!» Словом, відбулася творча трансформація Леніна в Пушкіна.

– Розкажіть про Анатолія Коломацького. Він був науковцем, не належав до художніх кіл. Яку роль він відігравав у середовищі сумської інтелігенції?

Анатолій Васильович Коломацький викладав у сільськогосподарському інституті – я бував у нього.  Але більше його цікавили саме роботи майстрів пензля, література, критика, мистецтво,  інформація. Він був одним із найерудованіших на той час українців, які могли фактично порушити і розкрити будь-яку тему. І тему україніки, і тему історії, і тему філософії, дисидентського руху. З ним було дуже цікаво, дуже. Він вносив в оцю провінційність дух столичного демократизму, притаманний шістдесятникам.

У Анатолія Коломацького була ще особлива функція в нашому колі – від був «головним по «Свободі». Що це означало. В той час Радіо Свобода активно глушилося і щоб почути заяву дисидента чи іншу інформацію із Вашінгтону потрібно було буквально 5-10 разів прослухати матеріал, щоб зрозуміти його зміст. Анатолій Коломацький уважно, годинами, слухав радіо, а потім буквально дослівно передавав заяви дисидентів друзям. У нього була гарна пам’ять, і він був споріднений своїми переконаннямиі з Сахаровим і Левком Лук’яненком. Таким чином, він поширював інформацію з-за кордону. Це дуже нам допомагало, заощаджуючи наш час і дотримуючись безпеки.

Вчений і педагог Анатолій Коломацький

– Ви пригадуєте появу у Сумах його старшого сина Василя Коломацького у 1980 році? В Сумах пан Василь провів два роки, закінчивши сумську школу номер 10 (фіз-мат школа – єдина в області). З чим пан Василь приїхав до Сум, і з чим він поїхав до Москви у серпні 1982 року? Феномен народження патріота має свою специфіку, так би мовити, внутрішню кухню? Які фактори тут важливі?

Процес виховання має свою специфіку в кожній родині. І кожна родина не схожа одна на одну. І виховання також. Ми всі це чудово знаємо. За якою методикою відбувається виховання: за Сухомлинським чи Макаренком? Виховати патріота чи патріотку дуже тяжко. А феномен того, як виховати патріота чи патріотку не йде лише від родини. Тут цілий комплекс повинен бути універсальних заходів для того, щоб в ті часи з’явився український патріот.

Зокрема, як виховував свого сина Василя  Анатолій Коломацький? По-перше, на квартирі відбувалися зустрічі із друзями, де велися розмови про життя і мистецтво. Василь мав змогу все це слухати. Була гарна домашня бібліотека, чудова галерея українського мистецтва, була навіть змога поспілкуватися із авторами робіт. Тобто, був культурний осередок. Також було активне спортивне виховання. А також фіз-мат школа, де викладав відомий педагог  Арнольд Олександрович Богопольський, який досі проживає в Сумах. Тобто, дитина весь час завантажена, розвивається. Плюс у додаток походи на квартиру до Миколи Данька – неофіційний дисидентський осередок у Сумах. Про розмови на цій квартирі Василь Коломацький гарно написав у своїх спогадах «30 годин на Неокупованій території». Почитайте ці спогади, там є відповідь на Ваше питання.

Василь Коломацький і Віктор Казбан. Зустріч на сумській землі

Загалом радянська система освіти дозволяла розвиватися і тілу, й інтелекту. Але національна душа – ось чого бракувало в цій освіті. Анатолій Коломацький, як педагог, ці речі добре розумів. Плюс, не забуваймо про таку річ, як громадянський обов’язок і громадська совість. Це важливий духовний компонент у вихованні інтелігента. В той час вчилися на прикладі академіка Сахарова, Володимира Буковського, Левка Лук’яненка, які тоді перебували у таборах чи на засланні.

– Панує думка (зокрема у російських шовіністичних колах), що Незалежність впала на Україну несподівано, що українці за неї не боролися, принаймні не на тому рівні, щоб сподіватися на утворення незалежної держави. Дивлячись на 70-ті та 80-ті у Сумах, чи можна говорити про пасивність чи невизначеність інтелігенції? Чи був чіткий спротив і гуртування?

Ну, я вже сказав, що про відвертий спротив не могло бути й мови. Були коментарі, тільки коментарі саме нашої української інтелігенції у вузькому колі, воно нікуди не виходило, за винятком телефонів чи інших методів, які тоді КДБ використовувало.

Гуртування було, але спротиву відвертого не було. Але давайте проаналізуємо динаміку суспільних процесів. Дамо відповідь, як одна суспільна система змінює іншу. Я виділяю п’ять етапів.

На момент 1980 року в країні існувала система т.з. «развітого соціалізма». Всі сфери були охоплені радянською комуністично-шовіністичною ідеологією, яка панувала, здавалося б, безальтернативно. Але, в той же час, прозрівали й паростки нового устрою – майбутньої Незалежної України. Зріли ці паростки у середовищі інтелігенції на рівні почуттів, художніх образів, вивчення української історії та духовних пошуків. Це перший етап настання нової системи – інтелектуальне відокремлення від загалу епохи. Створення капсули, яку КДБ активно намагалося розчавити.

Другий етап – економічна криза системи, яка настала внаслідок ідеологічно-шовіністичної кризи. Чому важлива економіка? Тому що в ній є об’єктивна оцінка. Люди чудово пам’ятають, які черги у Сумах були за продуктами у 1980 році, у 1982 році, і після Чорнобиля у 1986 році. Черги росли, і всі це бачили. На цьому етапі українське підпілля вже активно вивчало досвід Польші і Солідарності. Лех Валенса (як практичний діяч) у свідомості поступово почав витісняти академіка Сахарова (теоретика і мораліста). Стало зрозуміло, що система може дійти до краху і до радикальних реформ.

Третій етап – масові виступи: люди виходять на вулиці і відкидають старі ідеологічні постулати. Я називаю цей день «день смерті дєдушкі Лєніна». Це мій термін. У Сумах цей день добре відомий – 20 лютого 1989 р. – день, коли на площу пред обкомом вийшло 10 тис. сумчан. Виступу передувало двотижневе голодування сумських дисидентів Володимира Майбороди та М. Тарасенка, яке стало  каталізатором цього народного волевиявлення.

Після третього етапу починається четвертий – активний пошук у суспільстві політичної альтернативи (при цьому борються кілька ідей). Це етап зносу пам’ятників вождям. Графіті на будівлі КДБ. Підняття національного прапора 20 жовтня 1989 р. над міськрадою, появи нових самвидавчих  газет, зокрема, «Відродження», молодіжних націоналістичних організацій, молодіжної газети «Гроно» (редактор Віктор Рог – тоді ще студент), нових облич у обласній раді, проведення святкування Конотопської битви, освячення козацьких знамен, і т.д. Це час коли Мазепа із «зрадника» стає героєм, Конотопська битва повернулася із забуття як яскрава перемога, а Миколу Данька прийняли до спілки письменників. Це час, коли з’явилися представники діаспори і реально допомогли українським інтелігентам на місцях. Це був час розквіту Народного Руху України. В цей момент роль національної інтелігенції – вирішальна. Вона формулює нові політичні вимоги, культурну політику, дає нову історію, частково заповнює крісла у владі. Це етап, коли Левко Лук’яненко, Степан Хмара і В’ячеслав Чорновіл були депутатами Верховної Ради.

І останній етап – п’ятий, коли імперська еліта України  (ще недавно дуже лояльна до Москви) заявляє про перехід до національної держави і проголошує її створення. Це етап, коли Кравчук сказав: «Я свої погляди міняв лише раз». В цей момент роль інтелігенції постійна, але поступово вона зменшується, оскільки політики, «партхозактив» і олігархи поступово прибирають владу і функції до своїх рук. На цьому етапі залишається лише преса олігархів. У Раді діють фракції олігархів. Це нинішній етап України – склався він при президенті Кучмі. Якщо ви запитаєте, якою буде нова Україна (скажімо, черех 20 років), я відповім – йдіть у майстерні художників, вдивляйтеся в образи. Там знову починається перший етап визрівання нової системи. Суспільне життя – це цикл з п’яти етапів. А нація – вічна. Як у тих недригайлівських фресках Грицая, які все-таки потрібно відновити і перетворити на музей того самого періоду 70-хроків.

Із того середовища, в якому ми в той час гуртувалися, все таки вийшов Народний Рух України – обласна організація. Саме із салону Спілки художників України – Народний Рух започаткувався там. Бо на той час вже була створена база, я би її назвав теоретичною базою, тобто – українська національна справа. І щойно тільки був проведений у 1989 році перший з’їзд Народного Руху України, звичайно, наша обласна делегація була не останньою і очолив її також член Спілки художників України – Володя Осадчий, вічна йому Пам’ять. Він помер, але організацію очолював довго.

Я теж був близький до цих людей. Був співголовою НРУ в області, очолював Товариство «Просвіта». А ті друзі, що вже відійшли, вічна їм Пам’ять, це були, дійсно, не байдужі українці і дуже близько сприймали всі ті події, які відбувалися в Україні і, звичайно, вони не могли пройти байдуже повз історичні події початку дев’яностих років. Але якимось чином вплинути на них не могли, оскільки не можна було саме в тій художній формі, в якій ми перед цим мислили і творили, спілкувалися, якимось чином заявити про себе, дати практичний результат. З Незалежністю настав час прагматиків і практичних дюдей. Навіть Микола Данько, дисидент (хоча коли кажуть «дисидент», це слово сприймається мною  якось не так, як закладено в його зміст тими людьми, які постійно його називали чи називають, бо тут певною міро звучить і образа: просто – українець, який себе не забуває), навіть Данько не зміг знову стати лідером інтелігенції, повернувшись із вимушеної ізоляції, в якій його тримало КДБ близько п’ятнадцяти років. А Микола Данько, справді, був пасіонарієм – і лідером, і дужим, і творцем. Але мабуть підтверджується закон про те, що «двічі в одну річку не ввійти». Миколи Михайловича не стало у 1993 році.

Насамкінець. Не про мене мова, але і я представляв цих людей у політиці: з 98-го року  очолюю Конгрес української інтелігенції Сумщини. Так сталося, що багато організаційної роботи сконцентрувалося на мені, адже мої друзі політикою не займалися, а я відразу пішов працювати: і депутатом міської ради був, і обласної ради, створював організації. Фактично, перший сумський Майдан був на мені, потім на мене почалося полювання «тітушок», били вікна, погрожували родині – я мусив їхати на Майдан у Київ.

Можна стверджувати, що із цього базового, на той час, українського, навіть ідеологічного національного осередку 70-х, щось таки викристалізувалося в політичному плані. Осадчий очолював Народний Рух, мені доводилося очолювати організації, про які я сказав, а всі інші, і Анатолій Васильович Коломацький – всі вони дуже допомагали. Хоч і не виходили на перші ролі, але, наприклад, Анатолій Васильович постійно брав участь у роботі і Народного Руху, і «Просвіти», і, фактично, всіх національних організацій вже в 90-х роках. Так що, конкретний результат наші зустрічі, починаючи з 70-х років, дали. І так було по всій Україні.

– Ваші три друга Анатолії вже відійшли у інший світ. Ми розуміємо, що важко прощатися із друзями. А от якби вони були живі, що б вони сказали про нинішню Україну? Чи справдилася їх мрія про сильну незалежну Україну – патрона мистецтв, елегантну європейську державу? Взагалі, мрія інтелігента  це щось матеріальне, чи це не має стосунку до того майбутнього, що гряде?

Нас усіх гуртувало ім’я Миколи Данька. Інколи його присутність була.  Тому на завершення я хотів би прочитати його заповіт – буквально, кілька слів. Потужно – мені дуже подобається:

Побратими, оживати й не подумаю за три дні 

Так стежки втомили кривдні,

Що мертвіють аж слова…

Об однім прошу, об крихті:

Ледь барвінок, ледь трава 

На той світ мені докрикніть:

«Україно, ти – жива!»

Потужно, чи не так, пане Вікторе? Справді, потужно! Це Микола Данько. Написано в кінці 80-х років. Саме ці слова донині не втратили своєї актуальності, вони гуртують нас – сумських українців навколо цієї вічної і для нас, і для всіх українців теми, що Україна живе і буде жити.

Чи є та Україна, що мріялася у 70-х? Знаєте, є дві реальності: та що ми бачимо на вулиці і в крамниці, і та, що ми уявляємо як правду та ідеал. Без однієї не було б іншої. Якщо б передові люди свого часу не мріяли про свободу (як Шевченко і Костомаров), ми б досі жили у кріпацтві. Чи у сталінських таборах. Чи вічно дивилися б телеканали Коломойського і Фірташа. Але я знаю, що ця джінса і пошлятина також зникне, як піна часу. Але ідеал Свободи, образ мистецтва, розуміння історії  примушують нас працювати, боротися, гуртуватися. Подивіться на два Майдани! Це втілення бажання інтелігенції бачити Україну європейською, справді, демократичною національною країною.

Тому давайте жити і вірити у майбутнє. Три Анатолії боролися. Зараз борються їх діти. А потім боротимуться й онуки. І матимемо вільну  Україну!

Спілкувався Віктор Гіржов

 

 

No Comments
Іван Савченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.