«Вершина» української владної піраміди у романі екс-офіцера СБУ

 На початку жовтня у Києві відбулася презентація нової книги нашого земляка, письменника Анатолія Сахна «Вершина». Дія цього гостросюжетного роману, написаного колишнім керівником прес-центру СБУ, відбувається на початку 2000 років у самій верхівціукраїнської влади. Прізвища персонажів змінені, втім читач легко вгадає  в них  ЛеонідаКучму,  Віктора Медведчука, Юрія Бойка, Миколу Азарова, міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка та інших відомих політиків і державних мужів.

Коротко про автора. Анатолій Сахно народився у 1952 році в с. Будилка Лебединського району. У 1977 році закінчив філологічний факультет Сумського державного  педагогічного інституту ім. А. С. Макаренка. З 1979 року — в КДБ/СБУ. Багато років очолював прес-службу СБУ. Полковник. Автор книг  «Щоденник «контреволюціонера»,  «Грішний вогонь».

«Роман «Вершина» дуже правдивий, дуже талановитий і дуже проукраїнський. Там дуже багато правди, там те, про що гомонять люди, коли наливають у келих трошки «чаю»на кухнях. Оце все там викладено, і багато хто знає, що воно так дійсно у нашій країні, на жаль, відбувається", -говорить видавець книги Юрій Яременко.

«Я все життя писав цю книжку. Вона могла бути іншою, могла не так називатися. Я починав її писати зовсім з іншою метою — хотів прославити головного героя, який бореться з підступами імперіалізму, а вийшло по-іншому. Я впевнений, що так просто це не минеться ні мені, ні видавцю. Прочитавши цю книжку, ви все зрозумієте», — зазначив на презентації книги сам письменник.

Відповідаючи на запитання журналістів про першу реакцію на книгу, Анатолій Сахно зазначив, що не знає, як зреагують на неї колишні співробітники і колеги. «ЇЇ тема і герої настільки яскраві і промовисті, що, можливо, хтось себе впізнає. Але навіть якщо хтось і впізнає себе, то не кожному схочеться зізнатися, що він така негарна людина, що це про нього», — говорить він.А у зверненні до читача попереджає: «… Познайомившись із героями книжки, яку тримаєш зараз у руках, зрозумієш: твоє уявлення про життя лицарів плаща й кинджала далеке від реальності настільки, наскільки червонобоке яблуко менше від небесного світила».

А ось що написав про роман «Вершина»  професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал: «…Читачеві вкрай важно співставляти персонажів роману з реальними акторами на політичній сцені України. Наприклад, тут діють такі особи, як міністр внутрішніх справ Юрій Кривученко (який по ходу історії загадково застрелиться), хазяїн Донбасу Віктор Романович Клютов, нафтогазовий магнат Юрій Володимирович Бойченко, олігарх Микола Якович Назаров, голова президентської адміністрації Дмитро Михайлович Талимеризіба («відданий президентові, але мав заповітну мрію — посісти місце свого патрона»); його наступник, тепер вже керівник секретаріату Сергій Левенюк та ще багато цікавих персонажів. І необов’язково ворожих. З-поміж згадаю письменника і критика Івана Миколайовича Цюбу, заступника керівника секретаріату президента Віталія Горбунова, голову Служби зовнішньої розвідки України М. Маложона, журналістів Олександра Ліченка, Олександра Єліцовича, Людмилу Коробкову, Валентину Кошникову, Віктора Портянникова.

Ну, й звісно, не можна оминути ще одного невпізнаваного персонажа — президента України. У нього дивна, нестандартна мова. Ось, наприклад, такий епізод: «На приставному столику в кабінеті Талимеризіби ожив телефонний апарат світло-жовтого кольору з великим гербом-тризубом на цифровому диску.

— Слухаю вас, пане президенте! — як завжди чітко й голосно відчеканив голова секретаріату.

— Діма, шо там случилося? Куди не позвоню — всі якісь перелякані, а ніхто нічого не каже. Ви, бля… шото од мене скриваєте. Чи, може, я вже не прізідент України? Так ви, бля… так і скажіть, мов, пішов ти на хер, остоп…ів нам, хотім нового руководітеля». 

«Можновладці, яких ми нібито самі вибираємо, — не що інше, як трагікомічні образи пересувних базарних шапіто, які існують лише тому, що ми прийшли на них подивитися. І тільки від того, що ми заплющимо очі, вони самі собою не зникнуть» — впевнений автор. 

Наведемо і ми два фрагменти з роману «Вершина», надіслані ним  для публікації на порталі «Хpress»: 

«Співробітник ЦРУ Майкл Давніс розгорнув теку, яку щойно занесли шифрувальники, і нетерпляче почав читати.

«В Україні відбуваються події, які з упевненістю можна назвати тривожними. Ситуація в економіці й у політиці нестабільна. Влада на чолі з президентом неймовірно швидко втрачає авторитет. Популярність у країні опозиційних сил, різних за напрямами й ідеями, зростає. Одностайності, єдності у спротиві владі в опозиції немає.

Те, що відбувається в державі, не подобається навіть найвищим офіцерам спецслужби й армії. Особливе невдоволення населення викликають дії співробітників Міністерства внутрішніх справ. Міліція на чолі з міністром Кривученком продалися злочинцям. Вони не лише використовують у своїх інтересах злочинні групи, а й створюють власні. Не звертають уваги ні на думку громадськості, ні на керівництво держави, навіть не бояться органів державної безпеки, які донедавна ще уособлювали всесильність і авторитет. Ускладнилися особисті стосунки між головою СБУ і міністром внутрішніх справ.

Прямих поки що доказів немає, але за деякими ознаками видно, що в цій обстановці вищі офіцери української спецслужби, незалежно від свого керівництва, намагаються вести свою гру в напрямі зміни непопулярної й корумпованої влади. Приєднатися до цієї групи й використати її в наших планах неможливо. Мінімальними силами, які є в моєму розпорядженні, поставленого переді мною завдання не виконати. Тому я склав і почав здійснювати новий план, на який не маю від вас санкцій, але вимушений ним скористатися в цих складних умовах. Уже вдалося сформувати групу з кількох осіб, які «втемну» виконують мої завдання. Головне, що вже зроблено, це створено умови для регулярного одержання інформації безпосередньо з кабінету президента України. За умови правильного її використання можна виконати головне завдання.

Мої власні позиції стабільні, хоча останнім часом дехто з колег виявляє підвищену цікавість до моєї особи. Не виняток, що стався витік інформації щодо мене з вашої установи. Якщо це підтвердиться, моя безпека й виконання завдань – під загрозою. Попереджаю: якщо про реальну небезпеку моєму життю мені стане відомо раніше, ніж про це повідомите мені ви, я скористаюся своїм особистим «варіантом захисту».Чичерін»

Майкл Давніс підвівся з-за столу, походив кабінетом й знову сів у крісло. Перед ним лежав ще один документ, який принесли сьогодні. Його надіслав держдепартамент для врахування в роботі. Після того, як Майкл Давніс ознайомився з донесенням свого агента «Чичеріна», він ще раз уважно прочитав лист із держдепа, підготовлений, вочевидь, посольством США в Україні.

«Як свідчить аналіз матеріалів, отриманих з різних джерел в Україні, обстановка в країні нестабільна. Це обумовлено діями нинішньої української влади, яка, використовуючи корупційні схеми, приділяє увагу особистому збагаченню, не піклуючись про життя простих громадян, допускаючи в своїх діях елементи потоптання прав, і навіть потураючи злочинним елементам. Основну провину за нестабільність і економічні негаразди в країні громадяни покладають на нинішнього главу держави.

Дії президента дійсно викликають не лише здивування, а й цілковите нерозуміння представників дипломатичного корпусу низки країн, в тому числі США. У цих умовах суспільство починає самоорганізовуватися, створювати обєднання і групи для боротьби з режимом. Наприклад, окрім відомих і впливових у політичному сенсі партій і громадських рухів, існує організація «Проти всіх», члени якої не визнають жодних політичних авторитетів і за своїм розумінням, здебільшого наївно й примітивно, починають протидіяти владі. Переважно поки що на словах.

Вони і проти «нових українців», тобто сучасних нуворишів, що збагатилися за рахунок порушень під час приватизації об’єктів народного господарства, і проти багатіїв – державних чиновників, які нахапали мільйони доларів теж за рахунок держави, і проти комуністів, і проти націоналістів, і проти молодіжних націоналістичних та сучасних комсомольських організацій. Вони проти союзу з НАТО і проти закабалення України Росією. Члени організації походять з різних верств суспільства, їхні ідеї туманні, способи й методи боротьби невідомі.

Влада вже почала боротьбу з цією групою, в тому числі й використовуючи правоохоронні органи. Але багато хто розуміє, що в ідеях групи є щось раціональне. Під впливом сумбурних (дитячих, юнацьких) ідей по-іншому на життя стали дивитись і дорослі, у т. ч. й державні мужі, і співробітники тих же таки правоохоронних органів. У суспільстві вимальовується загальна ідея – так далі жити не можна.

З неофіційних джерел отримано інформацію, яка потребує підтвердження й уточнення, щодо ще кількох організацій, діяльність яких не є публічною. Так, існує на ділі підпільна й глибоко законспірована організація, яка роками готується до того, щоб вивести в керівництво держави свою людину. Членами її, за непідтвердженими даними, є співробітники української спецслужби. Разом з тим не виняток, що цю інформацію поширюють деякі співробітники СБУ, щоб закамуфлювати власну індивідуальну діяльність, оскільки серед її офіцерів є люди (переважно зі «старих» кадрів), які вважають своїм обов’язком порятунок вітчизни й українського народу від, як тут прийнято висловлюватися, влади олігархів і злодіїв.

За останніми даними, існує ще одна організація, яка планує таку саму операцію. До неї входять люди з «грошовитих кіл», а точніше – олігархи. Вони теж готують «свого» на верхівку влади. Більше того, за даними джерела, близького до адміністрації президента, ці люди вже його підготували, він уже у владі, але ще не на дуже високих щаблях. Олігархи використовують різні методи: зміцнюються економічно, не гребують підкупом, прибирають противників, організовують і щедро оплачують піар-акції.

Отож в Україні на сьогодні є кілька груп, інтереси яких збігаються…Слід звернути увагу на таке: жодна з цих нових організацій і груп поки що не висловлює позиції щодо можливої допомоги іноземних держав. Сполучені Штати Америки також поки що не фігурують у планах і навіть у риториці цих організацій».

Прочитавши ще раз обидва документи, Майкл Давніс несподівано для самого себе вголос вимовив слова, які аж ніяк не випливали зі змісту ні донесення «Чичеріна», ні документа держдепартаменту:

–         От накладуть-таки знову лапу на Україну росіяни!»…  

….«Зорій і Яруга могли відверто говорити, не боячись, що їх тут може хтось підслухати. Саме цього їм дуже не хотілося б.

– Я довго думав, – почав Зорій. – І не тільки над проблемою і шляхами її вирішення. Я довго сумнівався в тому, втягувати тебе в цю колотнечу, чи ні. І дійшов висновку: якби я міг сам зробити те, що задумав, тебе б не чіпав. Але коли нарешті мої плани викристалізувалися, відшліфувались, я більше не сумніваюся – мені потрібна допомога. Сам я цієї ноші не осилю.

Богдан замовк, наче востаннє ще додумував якусь думу. Яруга теж ішов мовчки. Він відчував серйозність моменту й те, як нелегко цієї миті його старшому товаришеві. Навіть одна якась недоречна репліка може все зруйнувати.

– Слухай, Вітю, уважно, – так Зорій звертався до Яруги в хвилини найбільшої довіри й відвертості. – Попереджаю: деякі деталі й висновки у мене самого ще не готові. Сподіваюся, що в процесі нашої розмови, а потім і співпраці, усі прогалини, яких ще не вистачає в ланцюгу моєї логіки, ми заповнимо разом.Я сам не святий, у мене багато вад, нагрішив я за свій вік чималенько – каюся.

Тацит говорив, що доки будуть на землі люди, будуть і пороки. Але такого неподобства, такого розгулу розбою, який вчиняє нинішня українська влада, ще не було з часів, які можемо свідомо згадати й оцінити. Та й у книжках не знайдеш, щоб щось таке відбувалося хоч коли-небудь в Україні. Візьмімо хоч би й нас: державний орган, що має захищати безпеку України, хоч і формально, але існує, а самої держави – немає. Немає жодної структури, яка б реально захистила громадянина. Ні суду, ні правди. Куди не глянь – хабарництво й чиновницька сваволя.Для мене найтяжчим зізнанням самому собі стало те, що я вже чітко знаю: служити в цій правоохоронній структурі віртуальної держави не хочу. І не буду. І ось у мене визрів план – спробувати щось кардинально змінити в нашій країні. Я відчуваю в собі сили й бачу перед собою не лише перші кроки, що дадуть змогу щось підмарафетити в державі. Мені здається… Ні, я твердо знаю, що треба робити. І найсильніший подразник до дії – те, що моє ставлення до влади, до української еліти й взагалі до всіх людей змішується зі вселенським соромом. Соромом за правителів, за колег-кадебістів, за народ український, що звик, прилаштувався жити бидлом, зігнувшись до землі під вагою свого хлопського непотребства.

– Ну, не знаю… Вам соромно за правителів, мені соромно, інші люди теж до влади ставляться не дуже-то прихильно. А чому ж, знаючи про це, багато хто преться у владу?

– А ти, Вікторе, подивися, хто ті люди? Вони лізуть нагору, розштовхуючи інших, скидаючи донизу тих, хто вже майже добрався до вершини, пнучись з останнього, позбуваючись всього людського, людяного, не звертаючи уваги на оточення й надто на тих, хто вже залишився знизу. І ось воно видряпалося на самісіньку гору, почало з самовдоволеною пикою керувати. Аж тут з’ясовується, що до влади дорвалася найжалюгідніша нікчема. В Україні майже 50 мільйонів населення. Серед українців – тисячі розумних, порядних, чесних людей, грамотних політиків, високих професіоналів. А у владі – лише покидьки й негідники. Чому?

– Мабуть, тому, що чесна людина у владу прорватися не може.

– Однозначно. Не може, бо не здатна на підлість, підступність, жадобу і злочини, навіть убивства, що не виключається в нашому політикумі. І ще: чесна людина у владу йти не хоче, бо ж бачить, що там робиться, і те все для чесної людини – неприйнятне.

– Це тільки в нас так?

– Ні, це закони влади, які діють у всьому світі. В Україні ж вони гіпертрофовані.

– Але ж у кожної людини має бути своя, індивідуальна вершина, до якої вона прагне, тягнеться і врешті-решт досягає її. Не обов’язково це – владна вершина.

– Не всі люди, але багато хто досягає своєї Говерли в житті. У кожного вона різна. Це – як у горах: здалеку вершини здаються різновисокими, якими насправді є. Але коли окрема людина стоїть біля підніжжя своєї гори, перед нею – лише її особиста вершина. Інших вершин, які поруч, ця людина не помічає. А якщо й бачить, то її ставлення до них, як до чужого щастя. Чи горя. Ми ж з тобою зараз говоримо про найвищу владну вершину в нашій державі.

– Богдане Даниловичу, а ми? Плануючи щось на зразок перевороту, чи ми самі не стаємо тими ж, хто пнеться на вершину влади?

– Ну, по-перше, ми з тобою особисто нікуди не пнемося. А по-друге… 

Зорій зробив паузу, наче передихнув перед тим, як сказати щось дуже важливе, можливо, найважливіше з того, про що сьогодні вже говорив.

– Ти знаєш, спочатку в мене було одне-єдине бажання – прожити якомога довше, щоб побачити, до чого дійде Україна років через десять-двадцять? З її нинішніми й майбутніми «реформами», розкраданням народних багатств і знущанням над простими (а їх більшість) людьми. До якого берега пристане Україна, що її чекає? Чи буде в тому майбутньому хоч якась дрібка щастя й радості для українців? Але я швидко відкинув цю позицію, вона неприйнятна в принципі. Чекати, доки все розвалиться? А тоді що? Як жити далі? Що скажемо своїм дітям і онукам? А що вони нам скажуть? Тому я вирішив…

Богдан Данилович різко зупинився й усім корпусом повернувся до Яруги.

– Треба міняти владу! Не одного-двох високих чи найвищих чиновників, а всю владу. Міняти сам принцип приходу до влади. Приходу до влади інших людей, з іншою психологією, з іншими підходами до управління, з іншим баченням української перспективи та способів її досягнення. Відчуваєш, як я сам говорю штампами? А інакше не можна. Не у визначеннях суть справи. Сіль того, що я пропоную, у простих і насправді страшних словах: фактично я пропоную вчинити державний переворот. І зробимо це ми з тобою. Удвох. Ти і я. І в ту мить, коли про наші плани дізнається ще хоч одна людина, вважай – нас уже немає серед живих.

У напівтемному осінньому парку, між старих, але доглянутих дерев, на опалому жовто-брудному листі стояли дві інтелігентного вигляду постаті: чоловіки дивилися одне одному в очі й про щось говорили. Довго стояли. Довго говорили…»  

No Comments
xpress-admin

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.