Пісні східних слов’ян

«Лісову пісню»  Лесі Українки поставили в Сумах на сцені театру ім.М.Щепкіна, жанр вистави я для себе визначив як «постапокаліптичну феєрію». Постапокаліптичність у наш апокаліптичний час неможливо ігнорувати, оскільки за цим «пост», можливо, приховується натяк на рай земний — прийдешній? До якого, дасть Бог, і ми доживемо? Тому терміново в Суми — на «пост»: подивитися, що ж сталося в чарівному лісі Лесі Українки вже після апокаліпсису. 

Молодий постановник цієї вистави Роман Козак не так давно перебрався в південно-східні Суми із західного Львова. І, на мій погляд, у його бажанні звернутися саме до великої п’єси міститься прихована полеміка (і прихований захват) стосовно знаменитої львівської вистави “Лісова пісня”, поставленої 6 років тому в театрі ім. Леся Курбаса (режисер Андрій Приходько).

Це — без перебільшення, знакова постановка нашого нового театрального часу. Містична вистава-передчуття, вистава-попередження, що начебто напророчила на основі тексту Лесі і нинішні люмпенські війни, і крайні стадії людського здичавіння, а ще — окреслила межі любові і зради на території Батьківщини.

(Нинішній період творчих пошуків талановитого А.Приходька вже на київській Національній сцені — явне свідчення того, що п’єса Лесі неначе випила з нього колишню продуктивну художню енергію, залишивши його ж у темному лісі наодинці з усіма — з класиками і сучасниками, з привидами і людьми.)

Полемізувати з культовою львівською виставою будь-якому молодому таланту важко, але почесно. На те й молодість.

Тим більше що сучасний театр — виключно мистецтво інтерпретації, а не лобового сканування літературних матриць.

У цьому плані можна благосно заплющити очі на побічні втрати виробництва в чудовій театральній провінції, якщо є бодай спроба (!) й артикульоване бажання (!) оригінальної авторської сценічної інтерпретації на полі міфопоетики Лесі Українки.

А поле це — широке, роздольне. Практично, неоране.

Яку нитку потягни з Лесиного чарівного міфологічного клубка, туди вона й поведе “лісника” — режисера або критика.

І якщо забігати наперед, визначаючи художні особливості сумської “Лісової пісні”, то багатонаселена й модно-ошатна вистава — швидше, декларація про наміри (створити в провінції актуальний театр на основі класичної п’єси), ніж вичерпна реалізація цих самих авторських намірів.

Для втілення таких намірів у поміч молодому режисерові — не тільки сили небесні (Леся та її феєричний світ), а й сили земні — талановиті люди з Сум та Києва, які брали участь у постапокаліптичному проекті.

Художник вистави Алія Меженіна розглядає міфопоетику Лесі крізь призму символічного старого дуба, витканого з білих канатів-кісок, що сягає своїм коріннями підземелля сцени, а кроною — піднебесся колосників. У череві дуба, в його хисткому гнізді, й народжується дивна любов двох дивних прибульців — Лукаша і Мавки.

Лукаш (Юрій Онопрійко), зовні — модний студент-відмінник, захоплений натураліст, який ніби приземлився у випалений ліс із іншої планети. Тобто цей хлопчик— знак майбутнього.

Мавка (Діана Каландарішвілі), навпаки, — знак загадкового минулого, яке за піротехнічними димами приховує справжню сутність цієї дівчинки. Не тільки лісової царівни чи в’янучої красуні, а й у чомусь античної героїні, на взірець Антігони, Електри, Федри. Режисерський концепт у цьому сенсі — блискуче креативний. Дві вічності — минуле й майбутнє (в образах дітей) — зустрічаються в лісі Часу: закохуються, страждають, гинуть. У другій дії, коли дуб із кісок уже пустили під сокиру, сцена нагадує “апокаліптичний” будмайданчик. На землі вочевидь затіяли якийсь загадковий ремонт. Живим душам, бідним людям, ніжним дітям немає місця в цьому земному пеклі. Тому в самому фіналі Мавка й вирушає до голосистих душ покійників — швидше за все, вона стане солісткою Хору.

Молода актриса, яку театр розкопав у Харкові, на мій смак, чітко вписується у стандарти античної героїні. Низький виразний тембр (кожне слово зрозуміле, а це рідкість у молодих артистів). У дівчинці Мавці передбачається віковічна втома, антична пристрасність. Сама актриса пропонує осмислену графічність сценічної фактури своєї героїні.

Однак робити різкий крок у простір відвертої трагедії героїня, зважаючи на все, не ризикує. Неначе молодий режисер побоюється якихось можливих подальших наслідків.

Таким чином, за апокаліпсис у цій виставі відповідає художник, за катарсис — хор. Оскільки постановник правильно укомплектував постапокаліптичне полотно важливим елементом давньогрецького театру. Той самий хор.

У “Лісовій пісні” — не просто хор, а голоси душ покійників, що електризує атмосферу лісової драми, “Лісової пісні”, всього залу для глядачів.

Хористи в білому, розмістившись у глибині сцени, емоційно домінують у музично-драматичній композиції. Висота й чистота голосів, їхній пронизливий сповідальний трагізм (у чудово підібраних режисером народних піснях) — це справжнє, чаклунське й постапокаліптичне наповнення класичного сюжету. Те, що обрамовує й прошиває сценічний текст українською піснею, — як віковічним болем, як напуттям і попередженням.

Ставка на синкретизм — сильний хор, стильна хореографія Ольги Семьошкіної, візуальна актуальна міфотворчість художника Алії Меженіної, безперечно, вимагає від постановника не тільки навичок удалого мізансценування. Важливі складові видовищного сценічного полотна саме й передбачають особливу майстерність режисера — у плані організації нового внутрішнього життя на полі міфопоетики Лесі.

Із внутрішнім життям — проблеми. Постапокаліпсис — ілюструється, але не народжується з подробиць і обставин самої дії.

Сценічний маскарад із хору, балету, потерчат, інопланетян (у протигазах) трохи буквально відображає емоції героїв та вічного лісу. Провокуючи в критика потребу ще і в режисерських метафорах, і в притомній інтонаційній партитурі (яка тут трохи архаїчна й мало поєднується із заданою актуальною формою).

Тут усе-таки не візуальний театр із його автономною самоцінністю й концептуальною універсальністю. Тут, швидше, український постнаївний театр. Як боязкість деміурга — деконструювати літературну основу. Як несміливість інтерпретатора — рішуче переосмислити знакові коди великого тексту.

Лісові інопланетні брати або дядько Лев і Лісовик (в одній особі), підкреслено мілітаризовані Мати й Килина, багато інших — оптичний обман. За яким мало-мало, все-таки мало “нової” лісової пісні — заявленої, але не виконаної на розрив аорти.

Усе це не скасовує в постановці її незаперечних переваг. Передусім, це потенціал трупи, готової до експерименту й ризику, до сміливих випробувань у нових сценічних форматах. Явно на висоті виробничий арсенал театру, коли дві години тримають пристойний технологічний рівень.

І (знову повторюся) — хор як найкраща художня ланка у сценічному сюжеті. Часом хотілося, щоб цього хору було більше, щоб співав він якомога довше.

Щоб лісові пісні, виконані на повний голос, довели у п’єсі Лесі те, що поки що, по молодості літ, не договорено іншими: неспокійними, обдарованими, захопленими, щирими. Але вище голову. Леся — випробування. Молодість — шлях. Їдемо далі.

Олег Вергеліс, “Дзеркало тижня”

Фото Максима Криштопа

Джерело: https://dt.ua/ART/pisni-shidnih-slov-yan-258337_.html

 

No Comments
Іван Савченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.