Переселенка Тетяна Постельняк: «Ми – тут, ми – українці»

Тетяна прожила у Донецьку  сім років. На Донбасі вийшла заміж, народила двох дітей.  Жінка мала заможне і стабільне життя, яке її абсолютно влаштовувало. До того моменту, коли у місто прийшла війна. Тоді родина Постельняків наспіх cпакувала найнеобхідніші  речі, забрала малих дітей і спішно виїхала на малу батьківщину Тетяни. У Суми прибули у травні 2014-го. «Ми зіткнулися з такими ж проблемами, як і всі переселенці. Хіба що з житлом  пощастило: приїхали до моєї мами в однокімнатну квартиру без ремонту. Зараз, як і більшість переселенців,  винаймаємо трохи просторіше помешкання. А тоді… Мене просто «накрила» депресія: чоловік без роботи, я – в декреті, від колишнього комфорту – самі друзки…»пригадує Тетяна.

«Тягнула себе за волосся, як Мюнхаузен»

Найважче було адаптуватися до нових умов життя її чоловікові Андрію. Незадовго до вимушеного переїзду він втратив зір на лівому оці, пережив кілька складних операцій, отримав інвалідність і втратив керівну посаду у престижній фірмі.За словами Тані, у нього був «подвійний» шок. Але Андрій, не зважаючи на проблеми зі здоров′ям,  шукав роботу. Їздив працювати в інше місто, але довго не витримував без сім′ї і повертався. Через нестабільні заробітки Тетяна вирішила вийти раніше з відпустки по догляду за дитиною і також піти працювати.

Молодшій доньці Анфісі було всього два роки, коли мама влаштувала її до дитячого садочка, а сама пригадала, що до війни була регіональним менеджером з оптового продажу тканини. Свою депресією жінка  долала за допомогою різноманітних тренінгів із саморозвитку. «Шукала себе. Ніби той Мюнхаузен, тягла себе «з багнюки за волосся», – пригадує Тетяна, –Відвідувала також індивідуальні  заняття у психологів. І, дякуючи психологу Наталі, яка працювала у Центрі соціальної допомоги переселенцям, я таки себе знайшла!», посміхається жінка.

Якось потрапила на один із фестивалів, що проводилися у Сумах, потім на інший. Спочатку як учасниця, а згодом як співорганізатор заходу: займалася підбором волонтерів для фестивалю «Любов. Кар′єра. Гроші».  На  одному із таких заходів і визначилася, чим займатися далі. «Торгівля була мені не до душі, і за фахом працювати я не хотіла. Якось, при підготовці до фестивалю, одна з дівчат-волонтерок поскаржилася на біль у спині. Я запропонувала зробити класичний масаж. Вона згодом поділилась інформацією про мене, стали підходити незнайомі люди, проситися на сеанс масажу. І після того, як мене запитали: «А де ти приймаєш? Чи можна записатися?», – замислилась: якщо маю хист, то чого я цим не займаюсь професійно? Пішла на курси масажу  і отримала диплом», – розказує Тетяна Постельняк. Паралельно з пошуком «себе професійної», Тетяна зайнялася  і  зовнішністю: за чотири місяці схудла на 24 кілограми! Згодом звільнилася з роботи, що не подобалася, стала на облік до Сумського міського центру зайнятості.

Грант як шанс на здійснення мрії

Саме у цій державній структурі у січні 2016 року випадково дізналася про Міжнародну організацію з міграції (МОМ), яка, за фінансової підтримки Уряду Об’єднаного Королівства Великої Британії, набирала учасників на новий проект, що мав покращити можливості для самозабезпечення та самозайнятості внутрішньо переміщених осіб (ВПО) та мешканців регіонів, які зазнали конфлікту. Розмір гранту становив до 625 євро. На ці кошти  організація-донор купувала необхідне обладнання та меблі. Інформацію про грант випадково почула від Едуарда Глоби, керівника громадської організації «Професійна Ліга соціальних працівників Сумщини» – партнера МОМ у області. «Того дня він саме розповідав про якийсь інший проект і анонсував наступний. Я зацікавилася, виявилось, що підходжу, як ВПО», – пригадує Тетяна.

На сайті МОМ можна знайти статистику про кількість переселенців, які взяли участь у грантовій програмі  з 2014 року: близько 12 тисяч осіб. Трохи більше половини з цього числа отримали гранти на професійні курси, самозайнятість чи дрібний бізнес. На жаль, окремої  статистики щодо Сумщини не знайшла. За словами Едуарда Глоби, його організація такі підрахунки не веде, може лише назвати кількість проведених  тренінгів: «У Сумах  у 2015 році провели чотири,  минулого року – 14, а цього року вже п′ять тренінгів. І до кінця року ще будуть із мікропідприємництва. На кожному навчанні у групі десь 30 осіб». Складаю названі цифри, – виходить більше 600 учасників.

Серед них була і Тетяна Постельняк, яка вирішила не втрачати шансу надавати послуги з масажу, хист до якого мала ще з дитинства. Одразу записалася на дводенний тренінг із самозайнятості. Виклала свою ідею у бізнес-плані і через деякий час прийшла на його захист. «Тут мені дуже допомогла моя економічна освіта, сміється Таня. – Писати бізнес-план було зовсім не важко, я все вирахувала і затрати мали окупились вже за півроку. А насправді, я впоралася за три місяці

Жінка переконана, що їй просто пощастило дізнатися про грантову допомогу. На той момент, пригадує вона, достатньої інформаційної підтримки для ВПО не було. Переселенці дізнавалися про заходи  переважно у чергах за гуманітарною допомогою. А оскільки Тетяна не входила до пільгової категорії ВПО, то майже нікого з переселенців не знала. Працювала, була зайнята вихованням двох дітей: Тимофій якраз пішов до школи,  менша,  Анфіса – у дитсадок. Навіть про те, що має право оформити щомісячну адресну допомогу від держави, Тетяна дізналась аж через півроку після того, як Кабінет Міністрів України затвердив відповідну постанову.

«Ми тут, ми – українці»

Наразі Таня стверджує, що знайшла своє покликання. Вона впевнена, що має хист до лікувального масажу і планує розвиватися у цьому напрямку. «Переконання у правильно обраному напрямку – це кількість людей, які до мене приходять. Серед них є навіть колеги-масажисти. Іноді цілий день проводжу на ногах, біля цього столу», – каже Тетяна і демонструє обладнання, яке отримала за грантом: масажний стіл і пральну машину.

Питаю: якщо все закінчиться, родина Постельняків повернеться у Донецьк? «Ні! – не роздумуючи, відповідає жінка. – Я сумчанка, чоловік  харків′янин. Бізнесу, яким ми займалися в Донецьку, немає». На цих словах до розмови приєднується Андрій: «Мені подобаються  Суми. Місто таке зелене, яка природа, річки…Мені тут дуже комфортно», – зізнається чоловік. «Ми тут, ми – українці», – додає Тетяна.

Головне для них наразі, як і для більшості переселенців, – вирішити питання з житлом і реалізувати свої плани.

Лілія ГАФУРОВА, медіа-студія «Контент»

 

 

 

 

 

No Comments
Іван Савченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.