Українці, забуті Україною. Втім успішні і стабільні у бізнесі: досвід Закарпаття

Українці різні. Та вони все одно українці де б не проживали на сході чи на заході країни. Різні культури, різні мови, різне бачення майбутнього України і себе в ній, але всі хочуть одного – жити у країні,  яка захищає і поважає «маленького українця» і забезпечує йому умови, за яких він може працювати і заробляти коштів достатньо для життя, а не існування. В цьому вкотре переконуєшся поспілкувавшись із мешканцями Закарпаття. Візит сумських медійників до цього мальовничого куточку України став можливим завдяки проекту «Просування реформ в регіони», що фінансується Європейським Союзом.

Знайомство з Закарпаттям і закарпатцями розпочалося з відвідин сімейного виробництва у селі Ботар. Тут місцеві фермери брати Тізеш  разом зі своїми родинами започаткували виробництво повидла, соків та ковбаси.

Господар Павло Тізеш раніше працював у селі Ботар фельдшером, стажувався, вже як фермер, в сусідній Угорщині та Грузії. Починав свій невеличкий сімейний бізнес із виготовлення сливового повидла, потім асортимент розширили, розпочали виробляти соки, далі відкрили ковбасний цех. У господарстві тримають худобу, свиней – кучерявих, більше схожих на овечок карпатської м’ясної породи «мангалиця». М’ясна продукція від фермерів – навдивовижу смачна. Вони ще й експериментують, додаючи до ковбас, скажімо, сливововий леквар. У результаті маємо несподіваний смак, якого більше ніде не скуштуєш.

Родина придумала цікавий маркетинговий хід – дегустація продукції. І не просто дегустація, а дегустація з розповіддю про корисні властивості того чи іншого повидла, або леквару, як його називають місцеві, про особливості його використання в кулінарії.

Тут же імпровізований музей повидла. Баночки зі смаколиками родина привозить з різни х куточків світу, де буває. Екскурсоводом для дегустаторів виступає Ірина Тізеш. Пані Ірина, яка працює фельдшером у місцевій амбулаторії, захопливо розповідає про продукцію, яку виробляє її родина. Брусничне, чорничне, сливове, журавлинове, малинове, полуничне повидло, всього близько двадцяти видів. Готують його тут так, щоб максимально зберегти корисні властивості, з мінімальною термічною обробкою і мінімумом цукру. Готують на замовлення іноземних та українських компаній в основному тих, хто займається реалізацією еко-продукції. Адже вся продукція органічна, тобто екологічно чиста, має відповідні сертифікати. Не дивно, що за кордоном вона користується неабияким попитом, а партнери з Угорщини навіть фінансово підтримують цей невеликий бізнес. Замітьте, не з України. Хоча б своя країна мала б підтримувати своїх громадян, які не тільки самі себе працевлаштували, а й створюють нові робочі місця та ще й в сільській місцевості.

Пані Ірина, говорячи чому саме вона проводить дегустації, розповідає, що це сталося ще й тому (не забуваємо про родинні зв’язки), що вона знає три мови: угорську, українську та російську. У селі таких більше немає. Тут говорять угорською. У школі навчаються угорською. Для того, щоб навчатися українською, треба їздити за кілька кілометрів, але місцеві в тому сенсу не бачать. «Ну, не у всіх є здібності до мови, – говорить пані Ірина. – мені довелося вивчити українську, бо в лікарні веду документацію українською. А решті селян її ніде застосовувати». Втім, варто додати, що на відміну від сусідньої Угорщини, Україна нічого не зробила для того, щоб тут було більше шкіл з українською мовою навчання. Про українців Закарпаття Україна забула.

Втім, забуті Україною закарпатці вважають себе українцями. На цьому наголосила і пані Ірина, і директор департаменту економічного розвитку і торгівлі Закарпатської ОДА Денис Ман, і заступник міського голови Мукачева Олекскандр Галай з якими поспілкувалися журналісти. «Всі ці історії про сепаратизм на Закарпатті накручуються штучно. Тут всі українці, не дивлячись на багатонаціональний склад населення, його багатомовність. Якби були такі настрої, то це б уже було використане», – говорить Олександр Галай.

Загалом закарпатці справляють враження господарів-естетів. Їх будинки ошатні, прикрашені квітами. У дворах замість звичних нам курей-качок-гусей можна побачити навіть фонтани. Біля будинків багато фруктових дерев і обов’язково – виноград і клумби з квітами.

Тут панує якесь відчуття стабільності. Стабільності у всьому. Одним з його прикладів можна назвати ресторанний комплекс «Графський двір» у Мукачевому. Це сімейний бізнес, який розпочав господар двору Михайло Ганічка (на фото) з родиною. Він тримає ресторан, пивоварню, виготовляє різні види домашнього твердого сиру, пече хліб. Це приклад того, як фундаментально підходити до бізнесу, який можна розвивати, а потім ще й передати у спадок. Адже з паном Михайлом пліч-о-пліч працює вся його родина. І навіть маленький онук росте саме тут, спостерігаючи за тим, як працюють його дід з бабою, батьки. Отож, схибити, подати не смачне чи не якісне тут не можуть. На кону – честь родини.

Бізнес розвивався крок за кроком. Пан Михайло говорить, що було не просто розпочинати і наголошує, що є помилкою гнатися за надприбутком відразу. Спочатку треба багато працювати. «Вже сьогодні робити те, про інші думатимуть завтра» — таким є девіз родини Ганічка. І вона його дотримується.

Звичайно, сумчанам буде важче і такий бізнес розпочати, який би підтримала сусідня держава, і фінансово потягатися з закарпатцями, які працюють за кордоном і, відповідно, отримують більш високі зарплати. Скажімо, нам важко уявити, як це на завод з виготовлення лиж немає бажаючих працювати за зарплату у 11 – 12 тисяч гривень.

Втім, як показує практика немає нічого неможливого. Адже можна знайти тих, хто допоможе у становленні бізнесу, буде замовляти продукцію, буде зацікавлений в тому, щоб вона випускалась. Головне – бути чесним з собою і світом і не забувати,  хто ти є і чого прагнеш.

Світлана Алова для Xpress, Суми-Ботар-Мукачево- Суми.  Фото автора

No Comments
Іван Савченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.