Інтерв’ю Митрополита Московсько-Богородського Адріана головному редактору «Xpress» Олександру Гвоздику

 Від редакції. Чи варто говорити, яку помітну роль відіграє церква не тільки у духовному, а й політичному житті сучасного світу, а тому від процесів, що відбуваються в її структурах, так чи інакше залежить життя кожного  з нас. Між тим, не тільки ті хрещені українці, які згадують про Церкву лише на Різдво та Пасху, а й ті, що регулярно відвідують богослужіння, навряд чи зможуть відповісти, чим, скажімо, Українська Православна Церква Київського Патріархату суттєво відрізняється від Української Православної Церкви Московського Патріархату. Чи які історичні корені живлять сучасне православ’я. І майже нічого не відомо їм про життя українських церков за кордоном. З проханням заповнити ці інформаційні пробіли ми звернулися до Митрополита Московсько-Богородського Адріана, який представляє Українську Православну Церкву Київського Патріархату на території Московської області Росії. 

Владико Адріане! В лютому цього року відомий московський політолог Станіслав Бєлковський заявив про необґрунтованість рішення Московського Патріархату, прийнятого  у 1943 році за ініціативи і диктату Йосипа Сталіна, про перейменування «Российской православной церкви» в «Русскую православную церковью» і претензій МП  називатися  спадкоємцем православної церкви Русі. І дійсно, спадкоємцями православ’я Русі є також (і мабуть в першу чергу)  й  українські православні церкви. Адже  першою православною структурою на території тодішньої Русі була саме Київська Метрополія, утворена у 988 році у складі Константинопольского Патріархату? 

— Так, як свідчить історія, у 988-му році, у Києві, а не у Москві, якої тоді ще й близько не було, в двох річках Почайні та  Дніпрі при Великому князеві Київському Володимирі (старший онук Великої княгині Київської Ольги), відбулось святе Хрещення всього руського народу, тобто українського. Але, оскільки древня Руська Православна Церква мала свій адміністративний центр у Києві, то й Митрополит Київський знаходився тут, і звідціля керував всією Церквою, яка мала кордони однакові з державою, від польської Вісли до Волги й від Чорного моря до варягів. Тому й була повна назва нашої Церкви: Руська Православна Церква Київської Митрополії. Але оскільки вона була донькою Вселенської Церкви, то й належала до Константинопольського Патріархату.  

— Тож виходить, що сучасні Українські Православні Церкви Київського Патріархату, Московського Патріархату і Українська Автокефальна Православна Церква є правонаступницями древньої Руської Православної Церкви Київської Митрополії? 

— Звичайно ж. Київська Русь і Україна, це є древні назви нашої єдиної держави. І невипадково, що наші предки називали Києво-Руську вітчизну Країною, Вкраїною і Україною, оскільки кияни, будучи високоосвіченими людьми, направлялися до всіх древніх міст Київської Русі, які формувалися великими Київськими князями та їх синами:  Ярославль – великим князем Ярославом Мудрим, Суздаль і Володимир – великим князем Володимиром Мономахом, а Москва була народжена великим князем Юрієм Долгоруким і так далі.  

Й тому, із Києва до цих та інших міст, як до Великого Новгороду та Нижнього, до Турова (Білорусь) та Смоленська, Твері і Ростова направлялися священнослужителі для звершення хрещень та богослужінь, а також архієреї, у якості керуючих єпархіями, ченці, літописці, переписувачі церковних книг, архітектори по будівництву соборів, храмів, монастирів і палаців та інші діячі творчості і державності. І ось, коли вони поверталися до Києва, то вони не говорили, «направляємось до Києва», а до Країни, Вкраїни або до України. І ці вислови появились ще в ХІ-му столітті за існування Київської могутньої Русі, про що й писали літописці.Тому й зараз Україна, український народ, українське суспільство, українська свідомість, українська історія, освіта, культура, наука, мистецтво  належать до історії Київської Русі, як до європейської частини світу і її цінностей.  

— Але подальша історія – це історія руйнації  тогочасної духовної єдності… 

— Так, на жаль, українцям завжди заважали жити в спокої, в мирі і в злагоді. Хоч би взяти українське середньовіччя козацько-запорозьких часів, колиУкраїну роздирали між собою Варшава і Москва, а Київ весь час був осторонь, бо ці названі столиці завжди вирішували долю України і українського народу без його участі. Тому й не сподобався Петру І та всьому Кремлю український Гетьман Іван Мазепа, який боровся за звільнення України від московського гніту.  

А скільки зла завдали нашій Вітчизні кримські татари і турки. Адже ж кримські татари не є корінним населення Криму, оскільки вони там поселилися після участі в татаро-монгольському нашесті, тобто з XV-XVIII-го століть. Крим завжди належав нашим предкам: скіфам, сарматам і киянам, а не Москві, хоча в середині XVIII-го століття Катерина ІІ своєю волею і без згоди українців, приєднала Крим до Росії. І тільки Микита  Хрущов у 50-ті роки ХХ-го століття повернув знову Крим Україні, виправивши історичну справедливість.   А вже у 80-ті роки ХХ-го століття, дружина Михайла Горбачова – Раїса Горбачова, татар знову повернула до Криму.    

Тепер візьміть початок ХХІ-го століття. В чому ж змінилось ставлення іноземців до України? Майже ні в чому. Москва залишилась на своїх старих імперських державних позиціях, на базі «Руського миру», а польську Варшаву замінили інші західноєвропейські країни, такі як Німеччина і Франція. Саме вони робили і роблять перешкоди нашій Україні у входженні до Євросоюзу, а при президентові  Ющенку  заблокували прагнення України до НАТО, щоб не забезпечити їй безпеку від агресивних держав.  Ці та інші країни не дають Україні вийти на арену, як рівний партнер з рівним членом. І це було за  часи президентства і Леоніда Кравчука, і Леоніда Кучми, і Віктора Ющенка,  і теж саме відбувається й за  часи президентства Віктора Януковича.

З одного боку, Євросоюз бажає єдиної євросистеми в своїй політиці. І разом з тим, Європа не допомагає Україні бути з усіма рівною державою. Навпаки. Багато з представників цих країн бажають розбити український народ не тільки на політичні клани або національні різні партії, але й зацікавлені у розбраті православного українського народу.  

Чомусь Німеччина має дві основні релігійні християнські конфесії: католицизм і лютеранство, але вони є національними Церквами цієї країни. Вони між собою нічого не ділять, бо живуть, як цивілізований народ. А ось в Україні православних майже 90%, але замість єдності, у нас якась постійна релігійна боротьба, нав’язана ззовні, бо українці живуть не по-християнськи і щось постійно ділять… Ділять, звичайно ж, земне, а не духовне, тимчасове, пусте, матеріальне, гниле, затхле і т. д. Бо до небесних скарбів їм не дотягтися, оскільки не вистачає в них віри в Бога, і боязні Його, а також терпіння, любові, витримки, поваги один до одного.  Роз’єднує їх соціальне положення: я ж багатий, а ти бідний. Хоча цей же сучасний «багатий» архієрей, чи священик, чи новоспечений політик або бізнесмен чи корупціонер, вчора були теж бідняками, «попрошайками», а сьогодні вони вже стали мільйонерами і навіть, мільярдерами за рахунок грошей парафіян – жертводавців або вкрадених матеріальних державних цінностей та від продажу своєї душі і совісті. 

  — Вже не перший рік лунають заклики до об’єднання  Українських Православних Церков Київського Патріархату, Московського Патріархату і Української Автокефальної Православної Церкви у єдину Помісну Православну Церкву. Як ви до цього ставитеся?  

— Предстоятелі  Українських Православних Церков по різному ставляться до необхідності в об’єднанні названих Церков в єдину. Бо деяким з них заважає, деяких  лякає імперська православна Москва. А лякає тим, чим не залякала у свій час, весною 1992-го року, Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського Філарета. Влітку 1992-го року навіть, так званий Харківський Собор УПЦ, на чолі з Митрополитом Никодимом (Руснаком, нині спочилим) не зупинив розвиток Української Православної Церкви Київського Патріархату.   І так, вже пройшло більше 20-ти років, а УПЦ МП все топчеться на одному місці. Тільки одні словата вимоги до УПЦ КП у якомусь там покаянні з-за виходу її зі складу РПЦ МП.  

Вони «забувають», як відбувалось у 1945-му році, по вказівці Й.Сталіна приєднання українських греко-католиків до РПЦ Московського Патріархату. Воно було без ніякого покаяння і без перехрещування. Особливо, духовенство УГКЦ приймалось в сущому сані. А тепер, на початку ХХІ-го століття УПЦ МП хоче жити незалежно від Москви і разом з тим, живе по московським земним канонам, боячись її проклять і анафем.  

Де це бачене було у світі, щоб одновірці воювали між собою тільки з-за одних імен своїх Предстоятелів? Хіба не є для нас, українців, повчанням слова святого апостола Павла, який писав в своєму Першому Посланні до Коринфян, глава 1, стихи 10-13: «Тож благаю вас, браття, Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній! Бо стало відомо мені про вас, що між вами є суперечки. Кожен говорить: я ж Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин, а я Христів. Чи ж Христос поділився? Чи ж Павло був розп’ятий за вас? Чи в Павлове ім’я ви хрестились?» 

Так і в Україні. Одні кажуть, що вони «філаретівці», інші кажуть, що вони «сабоданівці», треті твердять, що «алексіївці», а четверті, що «кирилівці». Але ж Патріарх Алексій ІІ вже помер,і про нього всі забули, а Христос є вічним Богом і Небесним нашим Архіпастирем.  Та хіба ж ми можемо забути 90-й рік ХХ-го століття, коли Московська Патріархія обирала собі нового Патріарха після смерті Патріарха Московського Пимена. Спочатку члени Синоду обрали Митрополита Київського Філарета місцеблюстителем Московського Патріаршого престолу, і всі думали, що він й буде Патріархом Московським.

Потім, на Помісному Соборі стикнулися три перші члени Священного Синоду РПЦ МП в боротьбі за цей престол: Митрополит Ленінградський Алексій (Рідігер), Митрополит Ростовський Володимир (Сабодан) і Митрополит Київський Філарет. Тобто у виборах Патріарха Московського приймали участь один естонець і два українця.  Але обрати треба було одного з цих трьох. Що ж відбулося потім між ними? Один став Патріархом, другого поставили керуючим справами РПЦ МП, а потім перевели до Києва для боротьби з Митрополитом Філаретом, а третього «розіп’яли» і прокляли, оголосивши йому так звану «анафему», яка до нього та до всієї УПЦ КП так і не приклеїлась, як це було в IV-му столітті зі святителем Іоанном Золотоустом у  XVI-му столітті з Митрополитом Московським Філіпом,  з видатним вченим греком Максимом. Або як це сталося в кінці XVІІI-го століття з Митрополитом Ростовським Арсенієм (Мацієвичем), якого «синодали» прокляли на своєму Святійшому Синоді РПЦ під диктовку Катерини ІІ і відправили його, як простого «мужика», навіть і не як ченця, до естонських земель на каторгу. Так російська імперія розправилася з Митрополитом українського походження, який чесно служив російському народу і Святій Церкві.

\ Зараз Патріархом Московським є Кирил (Гундяєв). Він в останній час веде свою церковну лінію більш зважену і обережну по відношенню до України, щоб не нашкодити і не завдати глибоких болючих  ран православним українцям, які ще з далекої старовини є членами Христової Церкви, тобто з І-го століття після Різдва Христового, завдяки першому апостолу Христа Спасителя, Андрію Первозваному.

 Що собою є Українська Православна Церква в Росії, яка її структура, підпорядкування, і як складаються стосунки між нею та РПЦ? 

— Нам, українцям в Росії, не все подобається в стосунках РПЦ МП до Української Православної Церкви, як і те, що в Україні РПЦ МП всім керує: і Церквами і Державою. Але все одно ми віримо і сподіваємося, що прийде благодатний час і для України, і для українців у діаспорі, бо обов’язково будемо мати свою Помісну Православну Церкву, яку наші православні предки мали до 1686-го року. Але й кожна сучасна Помісна Православна Церква виборювала собі автокефалію, брорлися за нї грузини, болгари, серби, румуни, росіяни, греки, албанці, поляки та інші православні народи.  Звичайно, що Руська Православна Церква Київської Митрополії не зовсім була незалежною Церквою, оскільки входила до складу Константинопольського Патріархату, хоча мала набагато більше прав і свобод, ніж УПЦ має зараз, будучи у складі Московського Патріархату.

Сучасна УПЦ не є автономною Церквою, а лише напівавтономною у складі РПЦ МП, хоча більшість її архієреїв мріють про свою автокефалію і незалежність від РПЦ Московського Патріархату. Про це мріяли і цього добивались українські архієреї 20-х років ХХ-го століття, які належали до РПЦ МП:  Архієпископ Катеринославський Агапіт (Вишневський), Єпископ Кременецький Діонісій (Валединський, майбутній Митрополит Польський і Варшавський) та багато інших… 

Далі буде 

No Comments
xpress-admin

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.